В години щемливого смутку, що сяє з Небес - Філософська лірика

Потішив серденько красою «хлопак»* промайнувший жовтневий,
Яскравої Осені день доказав монолог.
У вечері кода* предивна, мої заспокоїла нерви,
І після струмочком дзвенів поміж нас діалог…

На відстані, я посилала думки, як лелеки летіли,
Від серця до серця, коли задивлялась в вікно.
І щирість моя прилітала до тебе завжди, як на крилах,
Образи твої я пробачила майже – давно…

Я все розумію, вcкипів, як на Заході Сонце - від смутку,
Не думав над тим, що убивчі слова, як стилет,
Розкраяли душу і серце моє - моментально і хутко…
Чому – ти жорстокий такий, мій коханий поет?

Дивлюся на Заходи Сонця давненько-давно вечорами,
Хочу розуміння і щирих, душевних словес –
Почути у відповідь, щоби в думках не блукати ярами,
В години щемливого смутку, що сяє з Небес...
Осінь 2017
хлопак* - діал. хлопець.
кода* - кінець.
PS - Автор фото - ТІЮ, Захід Сонця на Буковині, у Карпатах.